• 1
  • 2
  • 3
  • 4

При Свято - Успенському храмі відкрилась недільна художня школа. Перший урок пройшов 13 лютого. Вчитель малювання – відомий художник Сергій Жидєль. Про нього ми розповідали раніше на сторінках газети «Город А» («Лао-ші з Луганська оселився на Леваді»). Лао-ші з китайської означає вчитель. Сергій Петрович викладав у багатьох містах світу, навіть у Китаї. Раніше він жив у Луганську, очолював луганське відділення художників України. Та війна змінила життя багатьох українців, і Сергій Петрович разом з родиною вимушений був покинути рідний дім, переселився в Охтирку.

Митець не може сидіти склавши руки. Сергій Петрович тепер відтворює на своїх полотнах наші охтирські краєвиди. Майстерня художника взимку перемістилась до Свято-Успенського Храму. Нещодавно о.Андрій запропонував вчителеві навчати дітей малюванню. В перший день діток зібралось небагато, їх запросили по «сарафанному радіо». Чутки дійшли аж до Великої Писарівки. Один талановитий хлопчик Діма приїхав з мамою, щоб брати уроки у справжнього майстра. Перший урок - діти малюють, що хочуть, що можуть. Оксанка малює пори року, в неї гарно виходять дерева. Ваня копіює з книги святі сцени. Діма любить малювати тварин у русі, ціле сімейство слонів, наприклад. Маленький Міша пробує змішувати фарби…

Діти вчаться творити свій світ. Вчитель підказує їм, як це краще зробити. В «майстерні-криївці» тепло й затишно, і на душі також стає спокійно. І від картин, що висять на стінах, віє рідним і добрим і трішки тривожним… Можливо колись поряд з полотнами вчителя будуть висіти і роботи його учнів… На все воля божа…

ЛАО-ШІ З ЛУГАНСЬКА ОСЕЛИВСЯ НА ЛЕВАДІ

СЕРГІЙ ЖИДЄЛЬ, 63 роки, художник, переселенець із Луганська.

ПОХОДЖЕННЯ

Сергій Петрович народився в містечку Лутугине, що поблизу Луганська. Про своє походження говорить: « Я українець з діда-прадіда, мій рід із Маріуполя. Прізвище Жидєль походить з грецької ( зігнутий меч, боротьба, прадавня країна Ідель, або Жидель). Мама родом із села Вовкодаєво на Луганщині».

Проживши 34 роки в Луганську Сергій Жидєль вимушений покинути рідний край. Наразі, художник зі своєю родиною оселились на 9-й сотні, на охтирській Леваді. Придбали будиночок і «обживаються»: роблять ремонт. В гаражі, точніше над гаражем Сергій Петрович облаштовує свою майстерню, бо як же художникові без майстерні? Дружина Наталя , займається господарством,городом, квітами. Донька Ольга продовжує займатись своєю справою в Інтернеті, Друга донька Олена шукає себе у мистецтві. Онук Женя закінчив 3-й клас у школі №1, і малює, як і його дідусь.

Жені поталанило із вчителем, бо дідусь не просто художник, а ще й керівник Луганського відділення Національної спілки Художників України, офіційно і досі ним є. Але вийшло так, як вийшло. Залишатись там, на окупованій території, родина Жидєлів не захотіла, тому терміново покинули Луганськ. Покинули квартиру, майно, своє надбання, свою справу.

ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ

«Відчуття втрати, й це неймовірно тяжко. Залишатись на окупованій території неможливо, слухати щоденне бомбардування й жахатись щохвилини, страшно за дітей, онука. Я українець, я не зміг прийняти ворожу позицію. Ті, що думають інакше, ті що говорять, що на Луганщині немає нічого українського, ті залишились і надіються на Москву. Або виїхали в Росію.

Але як же немає нічого українського, коли мої батьки, мої предки – українці, коли під Луганськом – українські села. Мій батько розповідав, як воно було в 30-х, в роки розкуркулення, а потім Голодомору. Українців виловлювали й вивозили ешелонами на чужину. Пройшов рік і ешелони з росіянами із Володимира й Іваново завезли на «вільні землі». Вони приїхали з харчами, зі своїми лаштунками, і їм пообіцяли тут рай земний, а тут голод і розруха. То вони перезимували, а повесні виїхали додому, побросали свої крупи й інші харчі, поїхали на свою «родіну». Деякі залишились, «приспособились». А наші люди, ті, кого не виловили, завдяки отим крупам та збираним колоскам, вижили. Серед них була й моя бабуся. А потім почали відбудовувати шахти й завезли ЗеКів та подібний їм контингент. Так населення й перемішалось. І якщо колись на Луганщині 70% шкіл були українськими, то зараз – усі російські. «І мені неприємно, що луганчани зневажають все українське й вороже ставляться до тих, хто думає навпаки, - говорить Сергій Петрович. Можливо, мої діти повернуться у свій колишній дім, у свою квартиру в Луганську. А ми з дружиною вирішили, що вже будемо жити тут».

МИСТЕЦТВО. ПЛЕНЕР У СУМАХ.

А коли і як це почалося, захоплення мистецтвом? – запитую у Сергія Петровича. « З дитинства і дуже просто. Два моїх старших брата відвідували місцеву ізостудію. Тож, і я за ними. Так до цих пір і малюю».

Наразі, Жидєль в Охтирці. Його запрошують на всілякі патріотичні заходи, на художні виставки. А нещодавно його запросили в Суми на пленер, як представника спілки художників від Луганщини. « Організаторами пленеру стала Банківська академія Сум. В пленері взяли участь художники із Сум, Кіровограда, Хмельницького від України, і двоє молодих художниць із Польщі. Так разом жили й творили протягом 10 днів.

«Нас поселили в п’ятизірковий готель, надали мінімум необхідних матеріалів для роботи, організували насичену творчу й туристичну програму. Учасники пленеру познайомились із обласним центром - Суми, відвідали місця, пов’язані з Чеховим. А ще побували на Лебединщині, відвідали їхній художній музей і «садибу Хрущових», де в свій час відпочивав Тарас Шевченко. Лебединський художній музей справив приємне враження, та ще й там побачив дві роботи свого вчителя Петра Басанця (Київська Академія Мистецтва). В «садибі Хрущових» зробив два етюди. В Сумах – багато цікавих моментів: вид на Суми, фонтани, дощі, капличка, Псел. Ще побували в Тростянці, в Нескучному, в дендропарку. Там також зробив етюди.

Взагалі, пленер – це спілкування, обмін досвідом, світоглядом. Я почув, побачив новий підхід від молодих польських художниць, вони трохи по іншому підходять до творення картин, стилізовано. Мій стиль - станковий живопис. Кожен учасник подарував одну-дві роботи з пленеру організаторам. картинній галереї Банківської академії. Загалом, пленер сподобався.

Вважаю, що це реально зробити і в Охтирці. Тим паче, що колись на базі охтирської художньої школи були пленери з раку-кераміки, які організовував Григорій Протасов. Та на сьогодні, художня школа втратила свій статус елітності. Це відчувається. Бо вона перетворилась у гурток «Очумелие ручки», чи клуб «дамских увлечений», чи гурток декоративної творчості. На захисті дипломних робіт я зробив висновок, що в художній школі слаба підготовка по живопису, малюнку, розуміння світогляду. А це основа основ у підготовці професійних художників. Малювати можна навчити будь-кого, навіть качку, але ж елітна школа це трохи інша справа, це - не ізостудія, це вищий рівень навчання. Наприклад, учні Київської дитячої художньої школи спокійно складають іспити в Київський художній інститут. А вихованцям Охтирської це зробити набагато складніше.

КИТАЙ. ЛАО-ШІ.

Сергій Жидєль об’їздив пів-світу. Бачив багато і йому є що розповісти, як справжньому подорожувальнику, митцю і вчителю. Саме в якості вчителя він півроку у 2004-ому перебував у Китаї, в місті Юнчин. «Це – молоде місто, 20-річне, в ньому проживає близько 350 тисяч людей. Найбільше вражає стрімкість будівництва, багатоповерхівки ростуть, як гриби. За півроку мого там перебування, я це побачив. Відчувається високий рівень культури, взагалі, по всьому Китаю. Звичайно, там живуть люди різного достатку.

В Луганському університеті ім..Шевченка є така практика по обміну викладачами. Так я туди потрапив. І друге незвичайне враження, це ставлення до вчителя, як такого. ЛАО-ШІ( так звучить «вчитель» по китайськи) – це всенародна повага і пошана. А якщо це іноземець, то ще більша повага, бо ця людина приїхала навчати їхніх дітей. Я навчав китайських студентів малюнку й живопису, потім деякі приїжджали в Луганськ довчатись на художньому відділенні.

Я не тільки навчав, а ще мав змогу побачити інші міста. Та ще й не сам, а з дружиною. Китайці такі уважні, що запросили її в гості, надіслали візу. Так ми мали змогу подорожувати вдвох. Побували в Пекіні, (там звучить , як Бейджинь), в Шанхаї. Я відчув яка це велика країна, від Афганістану до Тихого океану. Можна сказати, що це країна гір, і назва Піднебесна їй найбільше підходить.

ОХТИРКА

«Доволі приємне містечко, схоже на своїх сусідів Тростянець, Лебедин, Суми, де збереглись однотипні, кам’яні садиби, старовинні двоповерхові будинки. В цілому збереглися елементи архітектурного декору, тому місто «узнаваєме». Охтирка – це камерне містечко, зручно для спільноти. І «камерність» містечка потрібно зберегти. Як порушується гармонія міста? Памятаю, колись при давнішніх відвідинах Охтирки, між соборами стояв старий Будинок Культури, з колонами, він природно вписувався в ландшафт, архітектуру. Сьогодні ця споруда нагадує скляну огорожу, люди відчувають себе задавленими. Я б малював протилежний бік цієї вулиці (Жовтневої).

В центрі є річка, ї це здорово. Але її треба почистити, облаштувати місце для відпочинку, в парку зберегти унікальні деревяні скульптури. Потрібно облагородити центр міста, взагалі.

Так думає ЛАО-ШІ, поважний вчитель, переселенець із Луганська.

P.S. В пошуках луганського художника, я «відкривала» для себе Охтирку, бродила «стежками Івана Багряного». Художник поселився на Леваді, оспіваній у творах нашого письменника. Поселився неподалік від вул.. Грабовського, і поряд з його ріднею, що на пров. Кронштадському. І я собі подумала, що це мабуть непросто так з нами відбувається. Колись, понад півстоліття тому, під час минулої війни наш митець Іван Багряний, щоб зберегти свою Україну, вимушений був тікати зі своєї Батьківщині. А сьогодні все повторюється, знову маємо війну, і сучасний український митець Сергій Жидєль, вимушений тікати зі Сходу, щоб зберегти в собі Україну.

Недільна художня школаНедільна художня школаНедільна художня школаНедільна художня школаНедільна художня школа

За матеріалами газети «Город А»

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter