• 1
  • 2
  • 3
  • 4

Житіє преподобної матері нашої Марії Єгипетської. Преподобний Зосима

Преподобна Марія Єгипетська.Преподобний Зосима5-та неділя Великого посту

Це коротеньке відео – про велику грішницю, що стала великою святою і явила нам приклад покаяння, в основі якого любов.

Преподобна Марія Єгипетська. Відео (Дивитись всім)

Телекомпанія "Глас"

"Зберігати царську таємницю – добре, а відкривати і проповідувати діла Божі – славно" (Тов. 12, 7), – так сказав Архангел Рафаїл Товіту, коли звершилося чудесне зцілення його сліпоти. Дійсно, не зберігати царської таємниці страшно і згубно, а замовчувати преславні діла Божі – велика втрата для душі.

І я, – говорить святий Софроній1, який написав житіє преподобної Марії Єгипетської, – боюся мовчанням утаїти Божественні діла і, згадуючи, що рабу, який закопав у землю даний від Бога талант, загрожує нещастя (Мф. 25, 18, 25), не можу не розповісти святу повість, що дійшла до мене. І нехай ніхто не подумає, – продовжує святий Софроній, – що я наважився писати неправду; коли у когось з'явиться сумнів у цій чудовій події, нехай знає: не подобає мені говорити неправду на святе. Якщо ж знайдуться такі люди, які, прочитавши це писання і будучи вражені славною подією, не повірять, то нехай буде до них милостивим Господь, тому що вони, розмірковуючи про неміч людської істоти, вважають неможливими ті чудесні діла, які звершуються зі святими людьми. Однак треба вже починати розповідь про славну подію, що відбулася в нашому роді.

Одного дня, коли Марії виповнилося вже 29 років, гуляючи на набережній, вона побачила, як багато людей із Єгипту та Лівії сідають на корабель. Розпитала і дізналася, що вони відпливають до Палестини, щоб відзначити там свято Воздвиження Хреста Господнього. Заради цікавості з натовпом пройшла на корабель і вона. Ні квитка, ні грошей, ні харчів у неї не було. Але упевнена була: принадливість дасть їй усе. Вона безсоромно грішила і в дорозі, і в Єрусалимі, коли туди прибула.

Розпочалося свято у великому найкрасивішому храмі. До нього разом з іншими попрямувала й Марія. Проте зненацька невидима сила відштовхнула її від входу. Це дуже здивувало. Та вона не звикла відступати, якщо чогось бажала. Не звикла до заборон. Спробувала увійти до церкви вдруге. І знову невидима рука відкинула її на площу. Чотири рази вона піднімалася й робила спроби увійти. Але щоразу хтось невидимо відволікував її од дверей.

Преподобна Марія ЄгипетськаСлужба Божа йшла у храмі. Усі люди були всередині його. А вона, нікому не потрібна, сиділа на паперті зовсім одна. В її душі кипіла буря: образа і злість, приниження й розпач були такими, як ніколи. Від безсилля уперше занило серце, й Марія залилася гіркими сльозами. А коли вщухла, зрозуміла причину відторгнення її від Господнього дому: мерзенність власного життя!

Довго била себе в груди й каялась, з молінням звернулася до Божої Матері – просила змилостивитися над нею, грішною. І тоді ніби хтось підняв її і вивів до храмових дверей. Вона сором’язливо, уперше в житті, увійшла всередину церкви і вклонилася Животворящому Хресту. Отож Маріїна молитва не залишилася без уваги. А коли служба скінчилася і вона виходила, то почула голос: “Перейди Йордан і там знайдеш спокій”.

Не вагаючись, не сумніваючись, вона й пішла за цим покликом, опинившись у пустелі, де вже перебуває 47 років!

Досягти спокою було найбільшою метою. Та йому передувала довга, нестерпно виснажлива боротьба протягом років, де кожний день здавався століттям. Її боротьба тривала по всіх фронтах: за фізичне виживання, із великими стражданнями від невимовних голоду, спраги і спеки або ж нічного холоду. Хто не був у пустелі, той до кінця не може уявити мук жінки.

А як збагнути боротьбу пустельниці із маревом смачних страв, вишуканих вин, із спокусливими спогадами про ситні столи! А битву із злими духами, що змушували її молоде тіло згадувати пестощі коханців, блудні зваби і пісні!

Одяг її перетворювався у лахміття, розповзався, розсипався, оголюючи тіло. Доводилося відганяти й видіння свого колись ошатного вбрання, дорогих прикрас, розкоші оселі…

Вона плакала, стогнала, качалася безсило по піску, стискала голову руками. А тисячі демонічних спокус поверталися й поверталися до неї ще сильнішими, страшнішими. Тільки сила духу й волі тримали її напівживою. І щогодинно молилася до Пресвятої Богородиці, Ісусові Христові – не залишати її без допомоги.

Пресвяті спасли Марію, без Них вона не витримала б тих нелюдських випробувань, не вижила б у пустелі.

…Наостанок сказала ченцеві: “Я живлюся їжею нетлінною – надією…” Вона просила Зосиму нічого не розповідати про неї, поки вона жива. Наступного року попросила старця не виходити з обителі разом з усіма на початку Великого посту. “Та й не зможеш ти вийти”, – зауважила. А у Великий Четвер, додала, щоб прийшов на берег Йордану із сосудом з Тілом і Кров’ю Христа – вона хотіла причаститися святих Тайн.

Через рік, як завжди, ченці вирушили у дорогу, а Зосима лежав хворий, згадуючи пророчу сповідь пустельниці. Проте у Великий Четвер видужав і вчинив, як просила жінка. Увечері, чекаючи на визначеному місці, побачив її на протилежному березі ріки. Вона перстом навхрест осінила воду і пішла по ній – як по суходолу. Причастившись із рук ченця, прочитала молитву “Нині відпускавши”. І знову попросила через рік прийти. Та й пішла по воді, зникаючи.

І третього року Зосима прийшов на зустріч із Марією. Та побачив мертве тіло праведниці. А на піску прочитав накреслене нею послання до нього: “Зосимо! Поховай тут тіло бідної Марії… і молись за ту, яка відходить до Господа”.

Чернець розхвилювався і знітився: адже абсолютно не було чим викопати могилу в пустелі. Дуже засмутився. Та раптом із глибини пустелі прибіг лев і, не звертаючи уваги на чоловіка, почав швидко рити лапами яму. Коли вже та була досить глибока, лев побіг назад у далечінь, а старець передав тіло преподобної землі, засипав його і пом’янув Марію. А сталося це 522 року по Різдву Христовому.

Коли повернувся до монастиря, то розповів усе братії й описав цю дивовижну подію у своєму рукописному труді.

А як склалася доля відтоді в Зосими? Відомо тільки, що він прожив іще довгих 38 років після того, як поховав Марію, і в столітньому віці відійшов на той світ – у 560 році.

Чернець на шляху духовного очищення не уникав труднощів, а шукав їх, як уже згадувалося в цій розповіді. Та коли він потрапив до обителі із надто суворим статутом, його душа заспокоїлась, задовольнилася відчуттям того, що це і є ті подвиги, яких він прагнув. Забувши, що на стежині вдосконалення меж немає і зупинки не повинно бути…

Зустріч із Марією, її муки, страждання засоромили й показали, що його терпіння – ніщо у порівнянні з Маріїним. Вона перевернула його тихий спокій, запалила новим вогнем дух його сходження до Небесних вершин. Далі – у постах, молитвах, помочі людям старець безупинно намагався перевершити самого себе. Тільки ця дорога вірна, істинна!

Преподобна Марія Єгипетська стала прикладом і для Зосими, і всіх нас, християн. Вона показала, що каяття – лише початок. До нового життя веде велика боротьба з гріхами, аж до перемоги їх. З Божою поміччю преподобна досягла високого рівня святості.

Щороку в 5-ту неділю Великого посту Свята церква вшановує пам’ять преподобної Марії Єгипетської та Зосими.

В одному з Палестинських монастирів жив старець, який з ранньої юності мужньо трудився в чернечому подвигу, прикрашений побожним життям і розумним словом. Ім'я старця – Зосима. (Нехай ніхто не думає, що це Зосима єретик, хоча у них і одне ім'я: один заслужив недобру славу і був чужим Церкві, інший – праведний і був прославлений.) Зосима пройшов усі ступені посницьких подвигів і дотримувався всіх правил, що заповідані найвеличнішими ченцями. Виконуючи все це, він ніколи не переставав повчатися Божественними Словами: і лягаючи, і встаючи, і за роботою, і споживаючи їжу (якщо тільки можна назвати їжею те, що він споживав у дуже малій кількості), він не замовкаючи постійно виконував одну справу – співав Божественні піснеспіви і шукав повчання в Божественних книгах. Ще в дитинстві він був відданий у монастир, де мужньо трудився в пості до 53-х років. Але потім його стала хвилювати думка, що він досяг повної досконалості і більше не потребує ніяких повчань.

"Чи є, – думав він, – на землі чернець, який може мене наставити і показати приклад такого посту, якого я ще не пройшов? Чи знайдеться в пустелі людина, яка перевершила б мене?"

Коли старець так роздумував, явився ангел і сказав: "Зосимо! Ти старанно трудився, наскільки це в силах людини, і мужньо пройшов посницький подвиг. Однак немає людини, яка могла б сказати про себе, що вона досягла досконалості. Є подвиги, невідомі тобі, і тяжчі за пройдені тобою. Щоб пізнати, скільки інших шляхів ведуть до спасіння, покинь країну свою, як найславніший із патріархів Авраам (Бут. 12, 1), і йди в монастир, що розташований біля річки Йордан".

Виконуючи таку настанову, Зосима вийшов із монастиря, в якому трудився з дитинства, відправився на Йордан і досяг того монастиря, куди направив його голос Божий.

Відкривши монастирські ворота, Зосима побачив ченця-сторожа і розсказав йому про себе. Той сповістив про нього ігумена, який наказав покликати старця, що прийшов, до себе. Зосима прийшов до ігумена і зробив звичайний чернечий поклін і молитву.

– Звідки ти, брате, – запитав його ігумен, – і для чого прийшов до нас, убогих старців?

Зосима відповів:

– Звідки я прийшов, про це немає потреби говорити; прийшов же я, отче, шукаючи собі душевної користі, оскільки чув про вас багато великого і достохвального, яке може привести душу до Бога.

– Брате, – сказав йому на це ігумен, – один Бог може зцілити немочі душевні; нехай наставить він і тебе і нас путями Своїм на користь душі, а людина виправляти людину не може, якщо вона постійно не споглядає себе і, з Божою допомогою, невсипно не звершує подвигів. Але оскільки любов Христова спонукала тебе відвідати нас, убогих старців, то залишайся з нами, якщо для цього прийшов. Пастир Добрий, Який віддав душу Свою заради нашого спасіння, нехай пошле на всіх нас благодать Святого Духа.

Після таких слів, Зосима поклонився ігумену, попросив його молитов і благословення та залишився в монастирі. Тут він побачив старців, які сяяли добрими ділами і благочестям, з полум'яним серцем служили Господу безперестанним співом, всенічною молитвою і постійною працею. На вустах їх завжди були псалми, ніколи не чутно було пустого слова, вони не думали про надбання тимчасових благ і про житейські турботи. Одне у них було постійне прагнення – це вбивати свою плоть. Головна і постійна їх духовна їжа – Слово Боже, а тіло вони годували хлібом і водою, наскільки кожному дозволяла любов до Бога. Бачачи це, Зосима повчався і готувався до майбутнього подвигу.

Пройшло багато часу, настали дні святого великого посту, монастирські ворота були замкнуті і відкривалися тільки в тому випадку, якщо кого посилали у справах монастиря. Пустинною була та місцевість; миряни не тільки не приходили, але навіть не знали про цей монастир.

Був у монастирі звичай, ради якого Бог привів туди Зосиму. У перший тиждень Великого посту за літургією всі причащалися Пречистого Тіла і Крові Господніх і споживали небагато пісної їжі; потім всі збиралися в церкві, і після щирої, колінопреклонної молитви старці прощалися один із одним; і кожен із поклоном просив у ігумена благословення на майбутній подвиг подорожніх. Після цього відкривалися монастирські ворота, і зі співом псалма "Господь – світло моє і спасіння моє: кого мені боятися? Господь – кріпкість життя мого: кого мені страшитися?" (Пс. 26, 1), ченці виходили в пустелю і переходили через річку Йордан. У монастирі залишалися тільки один або двоє старців, не для охорони майна – вкрасти там було нічого, – але щоб не залишити церкву без богослужіння. Кожен брав із собою їжу – скільки міг і хотів за своїми тілесними потребами: один небагато хліба, другий – смокви, інший – фініки або мочену у воді пшеницю. Деякі нічого з собою не брали, окрім руб’я на своєму тілі, і годувалися, коли примушував їх до того голод, травами, що ростуть у пустелі.

Перейшовши через Йордан, всі розходилися в різні боки і не знали один про одного, як хто постить і трудиться. Якщо хто бачив, що інший йде до нього назустріч, то йшов в інший бік і продовжував своє життя наодинці в постійній молитві, споживаючи в певний час дуже мало їжі. Так ченці проводили весь Великий піст і поверталися в монастир за тиждень до Воскресіння Христового, коли Церква з ваїями2 урочисто святкує Вербне свято. Повернувшись у монастир, ніхто з братії не питав один в одного, як він провів час у пустелі і чим займався, маючи свідком одну тільки свою совість. Таким був монастирський статут Прийорданського монастиря.

Зосима, за звичаєм того монастиря, також перейшов через Йордан, узявши з собою ради немочі тілесної небагато їжі і той одяг, який носив постійно. Блукаючи по пустелі, він звершував свій молитовний подвиг і поможливості стримувався від їжі. Спав він мало; де заставала його ніч, там спав небагато, сидячи на землі, а рано-вранці прокидався і продовжував свій подвиг. Йому все більше і більше хотілося пройти в глиб пустелі і там знайти одного з подвижників, який міг би його наставити.

Після двадцяти днів шляху, він зупинився і, повернувшись на схід, став співати шостий час3, виконуючи звичайні молитви (під час свого подвигу він, зупиняючись, співав кожний час і молився). Коли він так співав, то побачив з правого боку неначе тінь людського тіла. Злякавшись і думаючи, що це бісівська омана, він став хреститися. Коли страх пройшов, і молитва була закінчена, він повернувся на південь і побачив голу людину, обпалену чорним сонцем, з білим, як вовна волоссям, що спускалося тільки до шиї. Зосима побіг в ту сторону з великою радістю: в останні дні він не бачив не тільки людини, але і тварини. Коли ця людина здалека побачила, що Зосима наближається до неї, то поспішно побігла в глиб пустелі. Але Зосима неначе забув і свою старість, і стомлення від шляху і кинувся наздоганяти втікача. Той поспішно віддалявся, але Зосима біг швидше і коли наздогнав його настільки, що можна їм було почути один одного, – став взивати зі сльозами:

– Навіщо ти, рабе Бога істинного, ради Якого я поселився в пустелі, тікаєш від мене – грішного старця? Почекай мене, недостойного і немічного, заради надії на нагороду за твій подвиг! Зупинися, помолися за мене і ради Господа Бога, Який ніким не гребує, дай мені благословення.

Так взивав Зосима зі сльозами. Тим часом вони досягли заглиблення, наче русла висохшої річки. Втікач попрямував в іншу сторону, а Зосима, не маючи сил бігти далі, посилив свої слізні благання і зупинився. Тоді той, хто біг від Зосими, нарешті зупинився і сказав так:

– Авво4 Зосимо! Пробач мене ради Бога, що не можу явитися перед тобою: жінка я, як бачиш, гола, нічим не прикрита в своїй наготі. Але якщо ти хочеш надати мені, грішній, свою молитву і благословення, то кинь мені що-небудь із свого одягу для прикриття, і тоді я звернуся до тебе за молитвою.

Страх і жах обійняв Зосиму, коли він почув своє ім'я з вуст тієї, яка ніколи його не бачила і про нього нічого не чула.

"Якби вона не була прозорливою, – подумав він, – то не назвала б мене по імені".

Він швидко виконав її бажання, зняв з себе старий, розірваний одяг і, відвернувшись, кинув їй. Взявши одяг, вона підперезалася і, наскільки було можливо, прикрила свою наготу. Потім вона звернулася до Зосими з такими словами:

– Навіщо ти, авво Зосимо, побажав бачити мене, грішну жінку? Хочеш що-небудь почути або навчитися від мене і тому не полінувався на тяжкий шлях?

Але Зосима впав на землю і просив у неї благословення. Вона також схилилася на землю, і так обидва лежали, просячи один у одного благословення; було чути тільки одне слово "благослови!" Після довгого часу вона сказала старцю:

– Авво Зосимо! Ти повинен благословити і сотворити молитву, тому що ти одягнений саном ієрея і вже багато років стоїш у святому вівтарі, звершуючи Божественні таїнства.

Ці слова ввергли старця ще в більший страх. Обливаючись сльозами, він сказав їй, насилу переводячи подив від трепету:

– О духовна мати! Ти наблизилася до Бога, убивши тілесну неміч. Божий дар на тобі виявляється більше, ніж на інших: ти ніколи не бачила мене, але називаєш мене по імені і знаєш мій сан ієрея. Тому краще ти мене благослови ради Бога і виконай свою святу молитву.

Зворушена наполегливістю старця, вона поблагословила його такими словами:

– Благословенний Бог, Який хоче спасіння душам людським!

Зосима відповів "амінь", і обидва піднялися із землі. Тоді вона запитала старця:

– Людино Божа! Навіщо ти побажав відвідати мене голу, не прикрашену ніякими чеснотами? Благодать Святого Духа привела тебе, щоб, коли потрібно, повідомити мені про земне життя. Скажи ж мені, отче, як тепер живуть християни, цар і святі церкви?

– Вашими святими молитвами, – відповів Зосима, – Бог дарував Церкві міцний мир5. Але схилися до благань недостойного старця і помолися Господеві за весь світ і за мене грішного, щоб моя подорож пустелею не пройшла безплідно.

– Швидше тобі, авво Зосимо, – сказала вона, – як тому, який має священний сан, належить помолитися за мене і за всіх; бо ти для цього і призначений. Але з обов’язку послуху я виконаю твоє прохання.

З цими словами вона повернулася на схід; підвівши очі догори і піднявши руки, почала молитися, але так тихо, що Зосима не чув і не розумів слів молитви. В тремтінні, мовчки стояв він, схилившись.

"Закликаю Бога в свідки, – розповідав він, – що через деякий час я підвів очі і побачив її піднятою на лікоть6 від землі; так вона стояла в повітрі і молилася". Побачивши це, Зосима затремтів від страху, із сльозами впав на землю і лише промовляв:

– Господи, помилуй!

Але тут його схвилювала думка, чи не дух це і чи не привид, який нібито молиться Богові. Але свята, піднявши старця із землі, сказала:

– Навіщо, Зосимо, тебе хвилює думка про привид, навіщо думаєш, що я дух, який звершує молитву? Благаю тебе, блаженний отче, повір, що я жінка грішниця, очищена тільки святим хрещенням; ні, я не дух, а земля, прах і попіл, я плоть, що і не думає бути духом.

З цими словами вона осінила хресним знаменням своє чоло, очі, вуста, груди і продовжувала:

– Нехай позбавить нас Бог від лукавого і від тенет його, тому що велика боротьба7 його проти нас.

Почувши такі слова, старець припав до її ніг і зі сльозами вигукнув:

– Ім'ям Царя нашого Ісуса Христа, Бога істинного, народженого від Діви, заради Якого ти, гола, так убила свою плоть, заклинаю тебе, не приховуй від мене, але все розкажи про твоє життя, і я прославлю велич Божу. Ради Бога, скажи все не для похвали, а щоб навчити мене грішного і недостойного. Я вірю в Бога мого, для Якого ти живеш; я направився в цю пустелю саме для того, щоб Бог прославив твої діла: путям Божим ми не в силі протистояти. Якби Богу не було вгодно, щоб ти і твої подвиги стали відомими, Він не відкрив би тебе мені і мене не укріпив би в таку далеку путь пустелею.

Довго переконував Зосима її й іншими словами, а вона, піднявши його, сказала:

– Прости мене, святий отче, я соромлюся розповісти про ганебне життя моє. Але ти бачив моє голе тіло, так я оголю і душу мою, і ти узнаєш, скільки в ній сорому і ганьби. Я відкриюся тобі, не хвалячись, як ти говорив: про що хвалитися мені, сосуду диявольському! Але якщо почну розповідь про своє життя, ти втечеш від мене, як від змії; твій слух не витримає повісті про моє розпусне життя. Однак я розповім, нічого не замовчуючи; тільки прошу тебе, коли дізнаєшся про моє життя, не забувай молитися за мене, щоб мені одержати яку-небудь милість у День Судний.

Старець із нестримними сльозами просив її розповісти про своє життя, і вона так почала розповідати про себе:

"Я, святий отче, народилася в Єгипті, але маючи дванадцять років від народження, коли були ще живі мої батьки, я відкинула їх любов і відправилася в Александрію8. Як я втратила свою дівочу чистоту і стала нестримно, ненаситно вдаватися до любодіяння, – про це без сорому я не можу не те, що подумати, не те, що докладно розповідати; скажу тільки коротко, щоб ти узнав про нестримну похіть мою. Сімнадцять років, і навіть більше, я творила розпусту зі всіма, не ради подарунка або платні, бо нічого ні від кого я не хотіла брати, але я так розсудила, що дарма більше приходитимуть до мене і задовольнятимуть мою похіть. Не думай, що я була багата і тому не брала, – ні, я жила в убогості, часто голодна прала лахміття, але завжди була одержима бажанням ще більше загрузнути в болоті розпусти: я бачила життя в постійному безчесті. Одного разу, під час жнив, я побачила, що багато чоловіків – і єгиптян, і лівійців9 – йдуть до моря. Я запитала одного зустрічного, куди поспішають ці люди? Той відповів, що вони йдуть до Єрусалима на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста, яке скоро буде. На моє запитання, чи візьмуть вони і мене з собою, він сказав, що якщо у мене є гроші й їжа, то ніхто не перешкоджатиме. Я сказала йому: "Ні, брате, у мене немає ні грошей, ні їжі, але все-таки я піду і сяду з ними в один корабель, а вони мене пропустять, бо я віддам їм своє тіло за платню". Я хотіла піти для того, щоб, – пробач мене, мій отче, – біля мене було багато людей, готових до похоті. Я говорила тобі, отче Зосимо, щоб ти не примушував мене розповідати про мою ганьбу. Бог свідок, я боюся, що своїми словами я оскверню навіть повітря".

Зрошуючи землю сльозами, Зосима вигукнув:

– Говори, мати моя, говори! Продовжуй свою повчальну повість!

"Юнак, який зустрівся, – продовжувала вона, – почувши мою безсоромну мову, засміявся і відійшов геть. Я, кинувши прялицю, що була при мені, поспішила до моря. Оглянувши мандрівників, я помітила серед них чоловік десять або більше, які стояли на березі; вони були молоді і, здавалося, підходили до мого жадання. Інші вже піднялися на корабель.

За звичаєм, я безсоромно підбігла до тих, що стояли і сказала: "Візьміть і мене з собою, я буду вам догоджати". Вони засміялися на ці і подібні слова і, бачачи мене безсоромною, узяли з собою на корабель, і ми відплвили. Як тобі, людино Божа, сказати, що було далі? Який язик, який слух винесе розповідь про ганебні справи, звершені мною на кораблі під час путі: я змушувала до гріха навіть проти волі, і не було ганебних справ, яким би я не навчала. Повір, отче, я жахаюся, як тільки море перенесло таку розпусту, як не розверглася земля і не занурила мене живою в пекло після спокушення багатьох людей! Але я думаю, що Бог чекав мого покаяння, не бажаючи смерті грішника, але з довготерпінням чекав навернення.

З такими почуттями прибула я до Єрусалима і протягом всіх днів до свята чинила як і раніше, і навіть гірше. Я не тільки не задовольнялася юнаками, що були зі мною на кораблі, але збирала на розпусту ще й місцевих жителів і мандрівників. Нарешті, настало свято Воздвиження Чесного Хреста, і я, як і раніше, пішла спокушати юнаків. Побачивши, що рано-вранці всі, один за одним, йдуть до церкви, відправилася і я, увійшла зі всіма в притвор і, коли настала година святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, я спробувала з народом пройти в церкву. Але як я не прагнула протиснутися, народ мене відсторонював. Нарешті, з великими труднощами наблизилася до дверей церкви і я, окаянна. Всі безперешкодно входили в церкву, а мене не допускала якась Божественна сила. Я знову спробувала увійти, і знову була відсторонена, і залишилася одна в притворі. Думаючи, що це відбувається через мою жіночу слабкість, я змішалася з новим натовпом, але старання моє виявилося марним; моя грішна нога вже торкалася порогу, але церква приймала всіх безперешкодно, тільки мене одну, окаянну, вона не допускала; неначе навмисно приставлена чисельна військова варта, невідома сила затримували мене – і ось я знову опинилася в притворі. Так три-чотири рази я напружувала сили, але не мала успіху. Від безсилля я не могла більше входити в натовп тих, хто заходив до церкви, все тіло моє боліло від тісноти і давки. Зневірившись, я з соромом відступила і стала в кутку притвору. Опам’ятавшись, я подумала, яка провина не дозволяє мені бачити животворче древо Хреста Господнього. Світло спасенного розуму, правда Божа, що освітлює душевні очі, торкнулася мого серця і вказала, що мерзота діл моїх забороняє мені увійти до церкви. Тоді я стала гірко плакати, ридаючи і зітхаючи від глибини серця.

Так я плакала, стоячи в притворі. Піднявши очі, я побачила на стіні ікону Пресвятої Богородиці і, звернувши до неї тілесні і душевні очі, мовила:

– О Владичице, Діво, Що народила Бога плоттю! Я знаю, глибоко знаю, що немає честі Тобі і похвали, коли я, нечиста і скверна, дивлюся на Твоє лице Приснодіви, чистої тілом і душею. Справедливо, якщо Твоя невинна чистота погребує і зненавидить мене блудницю. Але я чула, що народжений Тобою Бог для того і втілився, щоб закликати грішників до покаяння. Прийди ж до мене, залишеної всіма, на допомогу! Повели, щоб мені не забороняли ввійти до церкви, дай мені побачити Чесне Древо, на якому плоттю був розіп’ятий народжений Тобою, Який пролив святу кров Свою за визволення грішників і мене. Повели, Владичице, щоб і для мене, недостойної, відкрилися двері церкви для поклоніння Божественному Хресту! Будь моєю вірною поручителькою перед Сином Твоїм, що я більше не оскверню свого тіла нечистотою блуду, але, споглянувши на Хресне Древо, відречуся від світу і його спокус і піду туди, куди поведеш мене Ти, поручителька мого спасіння.

Так я сказала. Підбадьорена вірою і переконанням у милосердя Богородиці, я, неначе за чиїмось спонуканням, рушила з того місця, де молилася, і змішалася з натовпом тих, хто входив у церкву. Тепер ніхто мене не відштовхував і не заважав дійти до дверей церкви. Страх і жах напали на мене, я вся тремтіла. Дійшовши до дверей, які раніше були для мене зачиненими, я без труда увійшла всередину святої церкви і сподобилася бачити Животворче Древо, пізнала таємниці Божі, зрозуміла, що Бог не відкине того, хто кається. Впавши на землю, я поклонилася Чесному Хресту і поцілувала його з тремтінням. Потім я вийшла з церкви і підійшла до образу моєї поручительки – Богородиці і, схиливши коліна перед Її святою іконою, так молилася:

– О Прісноблаженна Діво, Владичице Богородице, не погребуй моєю молитвою, Ти на мені показала Своє велике чоловіколюбство. Я бачила славу Господню, блудна і недостойна бачити її! Слава Богу, Який ради Тебе приймає покаяння грішних! Ось все, що я грішна можу помислити і сказати словами. Тепер, Владичице, пора виконати те, що я обіцяла, закликаючи Тебе бути поручителькою: навчи мене, яка буде Твоя воля, і навчи, як завершити порятунок на шляху покаяння.

Після цих слів я почула, неначе здалеку, голос:

– Якщо перейдеш через Йордан, то знайдеш собі повне заспокоєння.

Вислухавши ці слова з вірою, що вони звернені до мене, я зі сльозами вигукнула, дивлячись на ікону10 Богородиці:

– Владичице, Владичице Богородице, не залиш мене!

З цими словами я вийшла з церковного притвору і швидко пішла вперед.

Дорогою хтось дав мені три монети зі словами:

– Візьми це, мати.

Я взяла монети, купила три хлібини і запитала продавця, де дорога до Йордану. Дізнавшись, які ворота ведуть у ту сторону, я швидко пішла, проливаючи сльози. Так я провела весь день мандруючи, питаючи дорогу у зустрічних, і до третьої години того дня, коли сподобилася побачити святий Хрест Христа, вже при заході сонця, я дійшла до церкви святого Іоанна Хрестителя біля річки Йордан. Помолившись у церкві, я зійшла до Йордану і омила собі водою цієї святої річки руки і обличчя. Повернувшись у церкву, я причастилася Пречистих і Животворчих Таїн Христових. Потім я з'їла половину одного хліба, випила води з Йордану і заснула на землі. Рано-вранці, знайшовши невеликий човен, я переправилася на інший берег і знову звернулася до своєї Керівниці-Богородиці з молитвою, як Їй буде благовгодно наставити мене. Так я віддалилася в пустелю, де і поневіряюся до цього дня, чекаючи спасіння, яке подасть мені Бог від душевних і тілесних страждань".

Зосима запитав:

– Скільки ж років, господине, пройшло, як ти поселилася в цій пустелі?

– Я думаю, – відповіла вона, – пройшло 47 років, як я залишила святе місто.

– Що ж, – запитав Зосима, – ти знаходиш собі для їжі?

– Перейшовши Йордан, – сказала свята, я мала два з половиною хліба; вони помалу висохли і ніби окам'яніли, і я споживала потроху декілька років.

– Як ти могла благополучно прожити стільки часу, і ніяка спокуса не схвилювала тебе?

– Я боюся відповідати на твоє запитання, отче Зосимо: коли я згадуватиму про ті біди, які я зазнала від думок, які мучили мене, я боюся, що вони знову оволодіють мною.

– Нічого, господине, – сказав Зосима, – не пропускай у своїй розповіді, – я тому і запитав тебе, щоб знати всі подробиці твого життя.

Тоді вона сказала:

– Повір мені, отче Зосимо, що сімнадцять років прожила я в цій пустелі, борючись зі своїми безумними пристрастями, як з лютими звірами. Коли я споживала їжу, я мріяла про м'ясо і вино, які їла в Єгипті; мені так хотілося випити улюбленого мого вина. Будучи в світі, я багато пила вина, а тут не мала навіть води; я знемагала від спраги і страшно мучилася. Іноді у мене було дуже засмучуюче бажання співати блудні пісні, до яких я звикла. Тоді я проливала сльози, била себе в груди і згадувала обітниці, дані мною при відході до пустелі. Тоді я думкою ставала перед іконою поручительки моєї, Пречистої Богородиці і з плачем благала відігнати від мене думки, що хвилювали мою душу. Довго я так плакала, і нарешті ніби світло розливалося навколо мене, і я заспокоювалася від хвилювань. Як признатися мені, отче, в блудних жаданнях, що охоплювали мене? Пробач, отче. Вогонь пристрасті спалахував у мені і обпалював мене, примушуючи до похоті. Коли на мене находила така спокуса, то я падала на землю і обливалася сльозами, уявляючи собі, що переді мною стоїть Сама моя Поручителька, засуджує мій злочин і погрожує за нього тяжкими муками. Лежачи на землі, я не вставала день і ніч, поки те світло не осяювало мене і не відганяло мої бентежні думки. Тоді я зводила очі до Поручительки своєї, гаряче благаючи допомоги моїм стражданням в пустелі – і дійсно, Вона надавала мені допомогу і керівництво в покаянні. Так провела я сімнадцять літ у постійних муках. А після, і донині, Богородиця у всьому – моя Помічниця і Керівниця.

Тоді Зосима запитав:

– Чи не було тобі потреби в їжі і в одязі?

Свята відповіла:

– Закінчивши хліби, через сімнадцять років, я годувалася рослинами; одяг, який був на мені під час переходу через Йордан, зітлів від старості, і я багато страждала, знемагаючи влітку від спеки, трусячись взимку від холоду; отже багато разів я, як бездиханна, падала на землю і так довго лежала, зазнаючи численні тілесні і душевні страждання. Але з того часу і до сьогодні сила Божа у всьому перетворила мою грішну душу і моє смиренне тіло, і я тільки згадую про колишні нестачі, знаходячи для себе невичерпну їжу в надії на спасіння: годуюся і покриваюся я всесильним Словом Божим “бо не хлібом одним житиме людина!” (Мф. 4, 4). І ті, хто скинув з себе гріховний одяг, не має притулку, ховаючись серед кам'яних розколин (Іов. 24, 8; Євр. 11, 38).

Почувши, що свята згадує слова Священного Писання з Мойсея, пророків і Псалтиря, Зосима запитав, чи не вивчала вона Псалми й інші книги.

– Не думай, – відповідала вона з посмішкою, – що я з часу мого переходу через Йордан бачила яку-небудь людину, окрім тебе: навіть жодного звіра і тварину я не бачила. І по книгах я ніколи не вчилася, не чула ніколи з чиїх-небудь вуст читання або співу, але Слово Боже скрізь і завжди просвічує розум і проникає навіть до мене, невідомій світу. Але заклинаю тебе втіленням Слова Божого: молися за мене, блудницю.

Так вона сказала. Старець кинувся до її ніг зі сльозами і вигукнув:

– Благословенний Бог, що творить великі і страшні, дивні і славні діла, яким немає числа! Благословенний Бог, що показав мені, як Він нагороджує тих, хто боїться Його! Воістину, Ти, Господи, не залишаєш тих, що прагнуть Тебе!

Свята не допустила старця поклонитися їй і сказала:

– Заклинаю тебе, святий отче, Ісусом Христом, Богом Спасителем нашим, нікому не розповідай, що ти чув від мене, поки Бог не візьме мене від землі, а зараз йди з миром; через рік ти знову побачиш мене, якщо нас збереже благодать Божа. Але зроби ради Бога те, про що тебе я попрошу: постячись наступного року, не переходь через Йордан, як ви звичайно робите в монастирі.

Здивувався Зосима, що вона говорить і про монастирський устав, і нічого не міг промовити як тільки:

– Слава Богу, Який нагороджує тих, що люблять Його!

– Так ти, святий отче, – продовжувала вона, – залишся в монастирі, як я говорю тобі, тому що ти не зможеш вийти, якщо і захочеш; у святий і Великий четвер, у день Тайної Христової вечері, візьми в святий, належний для цього сосуд, животворчого Тіла і Крові, принеси до мирського селища на тому березі Йордану і почекай мене, щоб мені причаститися Животворчих Дарів: адже з тих пір, як я причастилася перед переходом через Йордан у церкві Іоанна Предтечи, до цього дня, я не споживала святих Дарів. Тепер я до цього прагну всім серцем, і ти не забудь мого благання, та неодмінно принеси мені Животворчі і Божественні Тайни в той час, коли Господь Своїх учеників зробив учасниками Своєї Божественної вечері. Іоанну, ігумену монастиря, де ти живеш, скажи: дивися за собою і своєю братією, багато в чому вам треба виправитися, – але скажи це не тепер, а коли Бог наставить тебе.

Після цих слів вона знову попросила старця молитися за неї і віддалилася в глиб пустелі.

Зосима, поклонившись до землі і поцілувавши у славу Божу місце, де стояли її стопи, пішов у зворотному напрямку, хвалячи і благословляючи Христа Бога нашого.

Пройшовши пустелю, він досяг монастиря того дня, коли звичайно поверталися браття, які жили там. Про те, що бачив, він промовчав, не сміючи розповісти, але в душі благав Бога дати йому можливість ще раз побачити дороге обличчя подвижниці. Зі скорботою він думав, як довго тягнеться рік і хотів, щоб цей час промайнув, як один день.

Минув рік. Коли настав перший тиждень Великого посту, то вся братія за звичаєм і монастирським уставом, помолившись, зі співом, вийшла в пустелю. Тільки Зосима, який страждав тяжкою недугою змушений був залишитися в монастирі. Тоді пригадав він слова святої: "Тобі неможливо буде піти, якщо і захочеш!" Скоро видужавши від хвороби, Зосима залишився в монастирі. Коли ж повернулися браття і наблизився день Тайної вечері, старець зробив все, сказане йому: поклав у малу чашу Пречистого Тіла і Крові Христа Бога нашого, і потім, узявши в кошик декілька сушених смокв, фініків і трохи вимоченої у воді пшениці, пізно ввечері вийшов із монастиря і сів на березі Йордану, чекаючи приходу преподобної. Свята довго не приходила, але Зосима, не закриваючи очей, невпинно вдивлявся у напрямку пустелі, чекаючи побачити те, чого так сильно бажав. "Можливо, – думав старець, – я недостойний, щоб вона прийшла до мене, або вона вже приходила раніше і, не знайшовши мене, повернулася назад". Від таких думок він розплакався, зітхнув і, підвівши очі до неба, став молитися: "Не позбав, Владико, знову побачити те лице, яке сподобив мене бачити! Не дай мені піти звідси незаспокоєним, під тягарем гріхів, що викривають мене!"

Тут йому на думку спало інше: "Якщо вона і підійде до Йордану, а човна немає, як вона переправиться і прийде до мене, недостойного? Горе мені, грішному, горе! Хто позбавив мене щастя бачити її?"

Так думав старець, а преподобна вже підійшла до річки. Побачивши її, Зосима з радістю встав і подякував Богові. Його ще мучила думка, що вона не може перейти Йордан, коли він побачив, що свята, осяяна блиском місяця, перехрестила хресним знаменням річку, спустилася з берега на воду і пішла до нього по воді, як по твердій землі. Бачачи це, здивований Зосима хотів їй поклонитися, але свята, ще йдучи по воді, противилася цьому і вигукнула: "Що ти робиш? Адже ти священик і несеш Божественні Тайни!"

Старець послухався її слів, а свята, вийшовши на берег, попросила у нього благословення. Охоплений страхом від чудесного видіння, він вигукнув: "Воістину Бог виконує Свою обітницю уподібнити Собі тих, хто спасається в міру сил своїх! Слава Тобі, Христе Боже наш, що показав мені через рабу Свою, який я ще далекий від досконалості!"

Потім свята попросила прочитати Символ віри і молитву Господню. Після закінчення молитви, вона причастилася Пречистих і Животворчих Христових Таїн і за чернечим звичаєм поцілувала старця, після чого зітхнула і зі сльозами вигукнула:

– Нині відпускаєш рабу Твою, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє (Лк. 2, 29-30).

Потім, звернувшись до Зосими, свята сказала:

– Благаю тебе, отче, не відмов виконати ще одне моє бажання: тепер йди в свій монастир, а наступного року приходь до того ж струмка, де ти раніше розмовляв зі мною; приходь ради Бога, і знову побачиш мене: так хоче Бог.

– Якби було можливо, – відповідав їй святий старець, – я бажав би завжди ходити за тобою і бачити твоє світле лице. Але прошу тебе, виконай моє бажання, старця: скуштуй небагато їжі, принесеної мною.

Тут він показав, що приніс у корзині. Свята доторкнулася кінцями пальцями до пшениці, взяла три зернини і, піднісши їх до вуст, сказала:

– Цього досить: благодать їжі духовної, що зберігає душу неоскверненою, наситить мене. Знову прошу тебе, святий отче, молися за мене Господу, згадуючи моє окаянство.

Старець поклонився їй до землі і просив її молитов за церкву, за Царів і за нього самого. Після цього слізного прохання він попрощався з нею, ридаючи і не сміючи далі утримувати її. Якби і хотів – він не мав сили зупинити її. Свята знову осінила хресним знаменням Йордан і, які раніше, перейшла як по сухому через річку. А старець повернувся в монастир, схвильований і радістю і страхом; він докоряв себе в тому, що не узнав імені преподобної, але сподівався узнати це наступного року.

Пройшов ще рік. Зосима знову пішов у пустелю, виконуючи монастирський звичай, і попрямував до того місця, де мав чудесне видіння. Він пройшов всю пустелю, за деякими ознаками впізнав знайоме місце і став уважно вдивлятися по боках, як досвідчений мисливець, який шукає багатої здобичі. Однак він не побачив нікого, хто б наближався до нього. Заливаючись сльозами, він звів очі до неба і став молитися: "Господи, покажи мені Свій скарб, який ніким не викрадається, прихований Тобою в пустелі, покажи мені святу праведницю, цього ангела у плоті, з якою не достойний порівнятися весь світ!"

Промовляючи молитву, старець досяг місця, де протікав струмок і, ставши на березі, побачив на сході преподобну, яка лежала мертвою; руки у неї були складені, як годиться лежачим у гробі, обличчя повернене на схід. Він швидко наблизився до неї і, припавши до її ніг, благоговійно поцілував і окропив їх своїми сльозами. Довго він плакав; потім, прочитавши потрібні на похованні псалми і молитви, він став думати, чи можна хоронити тіло преподобної, чи буде їй це угодно. Тут він побачив біля голови блаженної такий напис, накреслений на землі: "Поховай, авво Зосимо, на цьому місці тіло смиренної Марії, віддай прах праху. Моли Бога за мене, що померла в місяць, по-єгипетськи фармуфій, по-римськи квітень, у перший день, у ніч спасенних Страстей Христових, після причастя Божественних Таїн11".

Прочитавши напис, старець спочатку подумав, хто міг це накреслити: свята, як вона сама говорила, не вміла писати. Але він дуже був обрадуваний, коли узнав ім'я преподобної. Крім того, він узнав, що свята, причастившись на березі Йордану, за одну годину досягла місця своєї кончини, куди він йшов протягом двадцяти днів тяжкого шляху, і негайно віддала душу Богові.

"Тепер, – подумав Зосима, – треба виконати повеління святої, але як мені, окаянному, викопати яму без жодного знаряддя в руках?"

Тут він побачив біля себе кинутий в пустелі сучок дерева, узяв його і почав копати. Однак суха земля не піддавалася зусиллям старця, він заливався потом, але не міг нічого зробити. Гірко зітхнув він з глибини душі. Раптово, піднявши очі, він побачив величезного лева, що стояв біля тіла преподобної і лизав її ноги. Побачивши звіра, старець налякався, тим більше, що він пригадав слова святої, що вона ніколи не бачила звірів. Він осінив себе хресним знаменням у впевненості, що сила покійної святої охоронить його. Лев став тихо наближатися до старця, ласкаво, ніби з любов'ю, дивлячись на нього. Тоді Зосима сказав звіру: "Велика подвижниця повеліла мені поховати її тіло, але я старий і не можу викопати могили; немає у мене і знаряддя для копання, а монастир далеко і не можу швидко принести його звідти. Викопай же ти кігтями своїми могилу, і я поховаю тіло преподобної".

Лев неначе зрозумів ці слова і передніми лапами викопав яму, достатню для поховання. Старець знову омочив сльозами ноги преподобної, просячи її молитов за весь світ і покрив її тіло землею. Свята була майже голою – старий, порваний одяг, який їй кинув Зосима при першій зустрічі, ледве прикривав її тіло. Потім обидва віддалилися: лев, тихий, як ягня, у глиб пустелі, а Зосима – в свій монастир, благословляючи і прославляючи Христа, Бога нашого.

Прийшовши в монастир, він, нічого не приховуючи про те, що бачив і чув: розповів усім ченцям про преподобну Марію. Всі дивувалися величі Божій і вирішили зі страхом, вірою і любов'ю шанувати пам'ять преподобної і святкувати день її кончини.

Ігумен Іоанн, як про те казала ще преподобна Марія авві Зосимі, знайшов деякі несправності в монастирі й усунув їх з Божою допомогою. А святий Зосима після довгого, майже в сто років, життя закінчив своє земне існування і перейшов у вічне життя до Бога12. Розповідь його про преподобну Марію ченці того монастиря усно передавали для загального повчання один одному, але письмово не викладали про подвиги святої.

А я, – додає святий Софроній, – почувши розповідь, записав її. Не знаю, можливо, хто-небудь інший, краще обізнаний, вже написав житіє преподобної, але і я, наскільки міг, записав все, висловлюючи одну істину. Бог, що творить дивні чудеса і щедро одаряє тих, хто вдається до Нього з вірою, нехай нагородить тих, хто шукає собі повчання в цій повісті, хто слухає, читає і хто потурбувався записати її, і нехай подасть їм долю блаженної Марії разом зі всіма, хто коли-небудь догодив Богові своїми благочестивими думками і трудами.

Віддамо ж і ми славу Богові, Царю вічному, і нехай подасть Він нам Свою милість у День Судний ради Ісуса Христа, Господа нашого, Якому належить всяка слава, честь, держава і поклоніння з Отцем і Пресвятим і Животворчим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь13.

Примітки

1. Святий Софроній – патріарх Єрусалимський, жив у VII столітті. Святий Софроній був світильником не тільки для Палестинської, але і для всієї Східної церкви. Саме за свою святість Софроній і був обраний Єрусалимським патріархом (у 634 р.). Він керував Церквою 10 років, ревно захищаючи православне вчення від єретиків-монофелітів. Нині відомі такі твори св. Софронія: догматичне вчення, та писані повчання в благочесті, або у вигляді слів і повістей, або у вигляді пісень. Святий Іоанн Дамаскин похвально відгукувався про опис Софронія житія святої Марії Єгипетської. Не менш важливі й інші твори св. Софронія, як-то: пояснення на літургію, стихири в передсвято Різдва Христового, стихири на водосвяття в день Богоявлення з молитвою та ін. Пам'ять св. Софронія Церква святкує 11 березня.

2. Ваїя – гілки пальмові (Ін. 12, 13, Мк. 11, 8) Неділя ваїй – інакше Квітна, або – Вербна неділя.

3. Часи – так називаються молитвослов’я, що складаються з трьох псалмів, декількох віршів і молитов, які пристосовані до кожної чверті дня і до особливих обставин страждань Спасителя. У шостому часі згадується шестя Спасителя на розп’яття, саме розп’яття і хресні страждання.

4. Авва – отець, наставник.

5. Це було на початку VI століття, коли вже припинилися гоніння, втихли єресі і Церква християнська користувалася миром і спокоєм.

6. Лікоть або лакоть – міра довжини від ліктя до кінця середнього пальця, рівна 10 1/2 вершкам.

7. Боротьба – напади, підступи.

8. Александрія – знамените місто, засноване Александром Македонським на березі Середземного моря, при гирлі річки Ніл. Александрія після Рима була першим містом у світі і служила центром торгівлі, промисловості і особливо язичницької культури, а в перші століття християнства – розсадником християнської освіти. У наш час Александрія належить до портових міст і є важливим торговельним пунктом на Середземному морі.

9. Лівійці – жителі Лівії, провінції в Північній Африці.

10. Ця ікона, за свідченням руських літописів, згодом була перенесена в Константинопольський храм Софії.

11. Преподобна Марія померла в 522 році.

12. Преподобний Зосима помер у першій половині VI століття. Пам'ять його святкується 4 квітня.

13. Св. православна Церква встановила у Великий піст згадувати житіє преподобної Марії Єгипетської. У четвер п’ятого тижня Великого посту на ранній читається весь покаянний Великий канон св. Андрія Критського і 18 тропарів цього канону звернені до преподобної Марії (Маріїне стояння).

Разом із Великим каноном для підбадьорення тих, хто духовно трудиться, Церква встановила читати житіє преподобної Марії Єгипетської, демонструючи її життям взірець істинного покаяння, і її прикладом повчає віруючих “Цнотливими знову творить і до Бога підносить, і не надати, не впадати у відчай, якщо інколи деякими гріхами уловлені будемо”. Оповідання про преподобну є взірцем істинного покаяння і невимовного милосердя Божого до тих, хто щиро хоче відвернутися від своїх гріхів (Синоксар у четвер 5-го тижня Великого посту).

За матеріалами сайту: http://www.cerkva.info/

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter